«Підопічні називають мене батьком», – говорить директор Гельмязівського психоневрологічного інтернату Василь Шевчук

Надія Білоус, «Нова доба», №99, 8 грудня 2011 року

День інваліда важко назвати святом, але для пожильців психоневрологічних інтернатів – це подія. Вони чекають цього дня, бо до них приїжджають гості, влаштовують концерти, привозять подарунки. Впадає в око, як тихо й сумирно поводяться пожильці, хором, як діти, відповідають на запитання й радісно плескають у долоні.

Цього року, щоб привітати й дізнатися про життя й потреби людей із фізичними й розумовими особливостями, керівники області й районів, начальники управлінь, підприємці, депутати відвідали психоневрологічні інтернати, яких на Черкащині 14.

– Під опікою ці люди повинні бути постійно й відчувати, що про них турбуються, – наголосив під час візиту в Золотоніський психоневрологічний інтернат заступник голови обласної ради Василь Касян. – І не тільки в це свято ми приїжджаємо в такі заклади. На Черкащині діє розпорядження голови обласної державної адміністрації Сергія Тулуба стосовно опікування медико-соціальними установами. Зусиллями держави, обласної влади, районних структур створюються належні умови, за можливості намагаємося вирішувати проблеми. Тим інтернатам, які мають землю, підсобні господарства, допомагаємо технікою, посівним матеріалом, залучаємо до співпраці місцевих товаровиробників. Адже своє господарство здешевлює харчування, проживання підопічних. Це представники громади Черкаської області, й ми повинні максимально про них дбати, постійно тримати в полі зору життя інтернатів. І сьогодні в усі такі заклади поїхали представники влади, звичайно ж, із подарунками. Це холодильники, кондиціонери, телевізори, постільна білизна, посуд тощо.

Вирощують свиней, гусей і кролів

У психоневро-логічних інтернатах ідеальна чистота, доріжки, навіть у грудні зелена трава, охайні корпуси й присутність домашніх улюбленців створюють затишок і порядок. Але найбільше дивує, як організована робота – тут ніби своєрідна комуна. В інтернатах вирощують свиней, розводять гусей і кролів, доглядають корів. Мають сади й поля, де росте все: від помідорів до зерна, з якого мелють борошно для своїх же пекарень. А який аромат у цих пекарнях! Мають і м’ясо, і молоко, і овочі, і фрукти. Роблять і запаси на зиму: консервують, засолюють, зберігають у погребах свіжі овочі та фрукти.

– У нас тут з ранньої весни до морозів цвітуть квіти, – розповідає про свій заклад директор Золотоніського психоневрологічного інтернату для чоловіків Микола Іванович Лисенко. – Ця територія ще до революції належала Красногірському монастирю, потім, за радянської влади, тут був будинок для престарілих і лише 1948 року створено психоневрологічний інтернат. Маємо своє підсобне господарство: 27 гектарів землі, 8 корів, 85 свиней. Це сприяє здешевленню й поліпшенню харчування підопічних, адже м’ясом себе забезпечуємо повністю, частково – картоплею, іншими овочами. У нас є погреби, деякі ще з дореволюційних часів, де все й зберігаємо. Задоволений тим, що багато уваги нам приділяють і обласна і районна влади. Є, звичайно, питання, але є й до кого звернутися, з ким вирішити. Надзвичайно приємно відзначити керівників господарств, які постійно нам допомагають і технікою, і продукцією. Це й Владислав Петрович Шестопал, директор СТОВ «Нива» Василь Григорович Лисенко, недавно почали співпрацювати з приватним підприємцем Григорієм Михайловичем Рогулем.

Умови, наближені до домашніх

До Гельмязівського психоневрологічного інтернату заступник голови обласної ради Василь Касян, депутат обласної ради Інна Губенко, представники районної влади й підприємці, які допомагають цьому медико-соціальному закладу, завітали також з подарунками.

Інтернат – це неначе окреме містечко зі своєю інфраструктурою. Бездоганна чистота, стадіон, фонтан, скульптури й штучні лелеки... Відразу й не збагнеш, де перебуваєш – відчувається домашній затишок. Насправді, тут живуть обділені долею й здоров’ям чоловіки, 33 лежачі, більшість не має рідних…

– Ми намагаємося створювати наближені до домашніх умови, щоб наші підопічні відчували тепло й любов, адже вони тут живуть роками, а іноді й усе життя, – розповів директор Гельмязівського психоневрологічного інтернату Василь Шевчук, який обіймає цю посаду 15 років. – У нас уже стало традицією, що мене підопічні називають батьком, санітарок, медпрацівників – мамами, сестричками. І ми в останні роки, як ніколи, відчуваємо підтримку влади, держави в створенні таких умов, щоб наші обділені здоров’ям підопічні були захищеними.

Василь Андрійович переконаний, що кожен зі 140 підопічних на запитання, де б хотіли жити, відповів би, що лише тут.

Гельмязівський інтернат має 152 га землі, де вирощують усі потрібні овочі, мають пасовиська й заготовлюють сіно для 85 голів великої рогатої худоби (це 50 т молока на рік). Окрім того, у господарстві є трактор, а ще допомагають сусідні сільгосппідприємства. Вирощене зберігають у погребах, а консервованих овочів та фруктів заготовили аж 8000 трилітрових банок! Цей інтернат має й надлишок продукції, яку віддає іншим таким закладам. Продавати заборонено, бо вони не є товаровиробниками.

– Уся ця краса не для мене, – пояснює Василь Андрійович, показуючи гостям двір. – Це для наших підопічних. Адже це їх і дисциплінує: ходять лише по доріжках, нічого не руйнують, бо й самі допомагали створювати. Краса підносить людину. І наші мешканці починають за собою дивитися, стають охайнішими. Одяг  купуємо якісний, міцний, але різноманітній, щоб не були, як в інтернаті.

Душею прикипіла до них

Про те, що ці люди особливі й треба мати до кожного свій підхід, розповіла лікар Золотоніського психоневрологічного інтернату Тамара Лещенко. Вона працює тут уже 12 років. Робота ця морально важка, та й далеко від міста. Персонал переважно із сусідньої Антипівки, а двадцятеро їздять із Золотоноші спеціальним автобусом.

За словами Тамари Микитівни, іноді доводиться й на вихідних приїжджати, коли хтось захворів, іноді й «швидку» викликати. Ніколи не відмовляють інтернату в районній лікарні: чи до стоматолога треба, чи до хірурга. На кожного підопічного є карта потреб, де написано, кого треба навчити одягатися, вмиватися, чистити зуби, дивитися телевізор, слухати радіо тощо. Зрозуміло, що психічно хворих чоловіків небезпечно тримати вдома, але буває привозять взагалі лежачих, бо рідні не хочуть доглядати.

– Шкода їх. Коли хворий, то вже й не потрібний сім’ї. Іноді місяць – два, й людина помирає, – бідкається Тамара Микитівна. – У нас є своє кладовище, ховаємо за всіма православними традиціями, у ритуальній кімнаті батюшка з монастиря відспівує. Усе робиться, звичайно, за згодою рідних, якщо такі є. Підопічні в нашому інтернаті з усієї України, осіб двадцять із Київської області, очевидно, у них не вистачає своїх закладів. Не раз думала кидати. Але якось душею прикипіла до цих людей, й вони звикли, й поважають мене як лікаря. Колись сказала, що піду від них, то вони сиділи й плакали. Спочатку, як прийшла сюди, усі підопічні були мені на одне обличчя, думала, як вони знають, де Вася, де Петя, де Андрій. А тепер знаю кожного, навіть на відстані відчуваю, хто йде, й що хоче. Буває скаржаться: «Додому хочу», то заспокоюю, мовляв треба, щоб рідні приїхали, заяву написали. До кожного потрібно свій підхід, до кого з ласкою, комусь щось зауважити, комусь роз’яснити. Є серед них дуже добрі, навіть сумку допоможуть піднести. Це хворі, обездолені чоловіки, тому дбаємо про них і створюємо всі належні умови.