Щире «дякую» дорожче за будь-які нагороди

Ніна Жук «Нова доба», №31, 16 квітня 2009 року

Де б не працював – у радгоспі чи на керівних посадах – Віктор Павліченко не мріяв про ордени і медалі

         Ніхто не знає, чим закінчиться завтрашній день, бо він іще не народився. Так стверджували наші пращури, коли Україна називалася ще Араттою. Цю істину повною мірою усвідомив і герой цієї публікації, котрий мріяв про небо, а, піднявшись у блакитну вись, пізнав дивовижну красу землі. Життя не раз випробовувало його на міць. То прокладало перед ним дорогу на вершину гори, то підставляло підніжку, штовхаючи до безодні. Саме тому він зумів розгледіти справжні обличчя тих, хто його оточував. Навчився розпізнавати фальш і щирість. Цінувати дружбу й розуміти страждання і біль чужих людей. Тепер він упевнений, що найважливішим для нього є його совість, і ніколи не піде з нею на компроміс.

Планує людина, а здійснює її плани Бог

         У зрілості довгі ночі. У цьому Віктор Васильович переконався на власному досвіді. Хоча й піднімає його з ліжка вироблена роками звичка о четвертій ранку, а безсоння все частіше заважає спати.

         Спогади-спогади… Наче вчора бігли вони з меншим братиком Миколкою босоніж по колючій гарячій стерні до батьківського комбайна, аби посидіти хоч хвильку поруч нього в кабіні, а скільки років відтоді минуло…

         Непростим було його дитинство. І великими статками не могла похвалитися родина Павліченків. І уваги дорослих дітям бракувало, бо мама з татом вирушали до колгоспу з першими півнями, а поверталися поночі. Йому ж, як старшому синові, змалку довелося взяти на себе всю домашню роботу. Підлітком доглядав уже колгоспну худобу, а парубчаком працював пліч-о-пліч із досвідченими комбайнерами. Та як би там не було, а сьогодні своє дитинство в мальовничому запорізькому селі, він згадує з теплом у серці. Кучеряві черешневі садки, важкі кетяги винограду, соковиті персики, медові дині й пузаті кавуни, щедро обігріті приазовським сонцем… Усе це здається тепер йому схожим на рай. Щоправда, вистачало тоді в його житті й «екстремальних» подій.

         І непритомним у ямі з вапном знаходила свого первістка мати, коли малий Миколка необачно вдарив його цеглиною у висок. І в дучці погреба він застрягав. Та так, що  дідові Івану довелося розбирати ту дучку, аби визволити онука з біди. І на випускному вечорі «відзначився», прийшовши до школи на милицях, бо за кілька днів до свята небезпечно травмував ногу в річці. Але не був би Віктор сином свого батька, якби не вмів боротися з труднощами.

         Батько… Його погляд, проникаючи через роки, часто пронизує йому душу. У сорок третьому, коли радянські літаки потопили фашистський корабель, який Чорним морем віз українських бранців у рабство до Німеччини, молодий запорожець Василь Павліченко, єдиний серед полонених, урятувався від смерті й дістався берега. Ні. Віктор не мав права бути перед батьком слабким. Він і літати мріяв не тільки тому, що хотілося розправити свої молоді дужі крила в небесному просторі. І не тому, що носити офіцерські погони тоді було престижно. А щоб батько міг пишатися ним.

         Свій перший самостійний політ, якому передували наполегливі тренування, він не забуде ніколи. І хоча після нього йому судилося налітати на літаках-винищувачах ще 100 годин, оте почуття, пережите в небі на відстані чотирьох з половиною кілометрів від землі, залишиться в пам’яті назавжди. Проте шляхи Господні непередбачувані. Льотна кар’єра Віктора Павліченка обірвалася несподівано. Міністерських чиновників не цікавили здібності пілотів. Проблеми «небесні» вирішилися по-земному. Душевний дискомфорт допомогла перенести кохана дівчина.

А в неї очі, наче волошки в житі

         І, справді, таких синіх очей, як у Людмили, він не бачив ні в кого. Товариські стосунки колишніх однокласників переросли в справжнє почуття. І ось уже тридцять п'ять років вони  крокують по життю пліч-о-пліч. І жодного разу Віктор не пошкодував, що саме Людмилу обрав собі за дружину. І в радості, і в горі вона поруч із ним. А той день, коли народився їхній син, став для них найщасливішим. Тепер у Андрія вже є свої діти – Артем і Антон, яким дідусь при можливості влаштовує екскурсії по легендарних куточках області. Патріотизм потрібно виховувати в дитинстві, а Віктор Васильович прагне, аби його онуки виросли гідними українцями.

         Літа минають непомітно. І чим старшою стає людина, тим частіше вона повертається думками в молодість.

         У сімдесятих Віктор і Людмила їхали на Черкащину з єдиною метою – влаштуватися на якесь підприємство, де можна було б якомога швидше отримати квартиру. І ніхто й уявити тоді не міг, що мине час і Віктор Павліченко стане одним із керівників усієї області.

         Спершу він працював помічником оператора на Пальмирському цукровому заводі, а Людмилу прийняли лише на 0,25 ставки медсестрою в Лукашівську дільничну лікарню. А через деякий час Вікторові вже довелося трудитися в полі – і орати, і сіяти, і збирати врожай. А вечорами він розгортав книжку й брався за конспекти. Диплом Української сількогосподарської академії став його першою вагомою перемогою, відтоді, як довелося покинути штурвал літака. А далі, наче схвалюючи його вибір, доля стрімко понесла його вгору по кар’єрних східцях. Теоретиком сільського господарства він став працюючи інструктором райкому партії, а практиком, очоливши радгосп «Каневщанський», який займався і тваринництвом, і насінництвом, і садівництвом. Отоді його Людмила й пізнала, як нелегко бути дружиною керівника. Самій доводилося і хазяйнувати, і сина виховувати. У радгоспі бракувало робочих рук. І Віктор Васильович, аби зацікавити господарством молодь вирішив побудувати в селищі не тільки багатоквартирні будинки, а й дитсадок, котельню, нові тваринницькі приміщення. Тож, доводилося і днювати, і ночувати в радгоспі. Той фотоальбом, який йому подарували каневщанці, коли він мусив переїжджати до Золотоноші на нову роботу, він береже й досі. У ньому – відрізок його життя. Безлюдні, неупорядковані вулиці, аварійні корівники до його директорства, і новенькі багатоповерхівки, добротні господарські приміщення – результат його праці. Час, прожитий у Каневщині був складним, бо збігся із Горбачовською перебудовою, але не минув дарма.

Тільки велике дерево притягує удари блискавки

         Йому було лише тридцять шість, коли він став головою Золотоніського райвиконкому. Досвідчені, зрілого віку колеги не без іронії називали його жовторотиком. Але Віктор на це не ображався і досить швидко довів, що вміє організовувати роботу не гірше за них. Його район не тільки не втратив лідируючих позицій в області, а й у деяких галузях здобув першість. І це в дев’яностих, коли внаслідок розпаду Союзу в країні панував хаос і зростало безробіття. Ні. Павліченко не панікував. Започатковував сільськогосподарські реформи, реорганізовував колгоспи, вирішував земельні й майнові проблеми, дбав про соціальну сферу. Працював на знос. Тож, повідомлення про звільнення з посади прозвучало для нього як грім серед ясного неба. У ту мить він не думав над тим, що злети й падіння загартовують людину і дають їй змогу оцінити хто є хто. Побачити справжнє обличчя друзів і наче крізь сито просіяти все своє життя.

         Тримаючи в руках диплом сільськогосподарської академії та інституту політології і соціального управління він не знав, що з ними робити далі. Хто б міг тоді подумати, що мине час і він знову повернеться у своє крісло. Але трапиться це вже після Помаранчевої  революції, яка запалить у його серці надію на відродження України. А перед цим доля приведе Павліченка ще раз на Пальмирський цукровий завод, але тепер не оператором, як у юності, а директором.

Колишніх пілотів не буває

         Бо народжений літати ніколи не буде повзати. А хто по-справжньому любить свою країну, той не розлюбить її і в найтяжчі для неї часи. П’ять скликань поспіль виборці довіряли Вікторові Васильовичу депутатський мандат. А це не багато й не мало, а майже 20 років. Можливо, йому вірили тому, що де б він не працював – чи то в радгоспі, чи головою райдержадміністрації, чи обласної ради, він ніколи не мріяв про ордени й медалі. Просте, щире «дякую» для нього було вищим за будь-які нагороди. Йому й сьогодні не соромно дивитися людям в очі. Адже в тому, що на Черкащині навіть у часи фінансової кризи нарощуються обсяги сільського господарства, газифікуються села, відтворюється промислове виробництво, створюються нові робочі місця, є частка і його праці. Павліченко вірить у мудрість свого народу, який, нарешті, зрозумів, що за пакет гречки кращої долі для України не купиш. А тому з нетерпінням чекає нового закону про вибори, аби його співвітчизники знали поіменно тих, за кого вони будуть голосувати. Розібратися, кому без сумнівів можна довірити долю держави.

         Він часто дивиться в небо. Воно вабить його до  себе, як і в юності. Але тепер у нього більше справ на землі. Хоча… Хтось із мудреців сказав, що, ступаючи по ній, теж можна навчитися літати. От тільки далеко не всім щастить народитися з крилами…